Рішучість, радикалізм, ентузіазм великої кількості робітників Торонто, свідчили про те, що вони не могли змиритися з несправедливим ставленням роботодавців до себе. Щоб домогтися справедливості, поваги, покращення умов роботи, люди влаштовували страйки, акції протесту, детальніше про це читайте далі на сайті toronto1.one.
Профспілки страйкарів
З 1918 року в Торонто діяла Toronto’s Civic Employees’ Union (Громадянська спілка робітників). Щомісяця вона зростала, влітку 1918 року налічувала 1500 членів, які підтримували підвищення заробітної плати на підприємствах, урегулювання графіку роботи. Спілка співпрацювала з Окружною радою праці Торонто (TDLC).
На кінець 1919 року робітничий рух у Торонто різко зріс та почав трансформуватися. Це пов’язано насамперед з негативними умовами праці, великим робочим днем та мізерною зарплатою. Більшість робітників різних галузей готові були виходити на акції протесту й вимагати покращення умов на підприємствах, заводах.
Через це, почали активно виникати нові страйкові об’єднання серед будівельників, бригадирів, телефоністів, банківських працівників, домашніх прислуг. Профспілка робітників м’ясної промисловості, у 1918 році налічувала 22 члени, у 1919 році близько 4000. Це зробило її найбільшою місцевою профспілкою в Торонто, з гендерним та етнічним різноманіттям, яке відображало стійкий характер робітничого руху.
Запобігання страйку
1 травня 1919 року понад 10 000 робітників Торонто (20 профспілок) очолили страйк. Їх підтримувала Metal Trades Council. Того ж ранку 4000 робітників металургійних підприємств не вийшли на роботу, страйкарі вимагали 8 годинного робочого дня. Крім цього, розлючені робітники хотіли переговорів з роботодавцями.
На жаль роботодавці не виходили на контакт з людьми, та не підтримували їх вимог. Тому 13 травня, коли терпець урвався, Metal Trades Council звернулися до Toronto Trades з проханням оголосити про загальний страйк на підтримку їхніх вимог, взявши приклад з містян у Вінніпезі. Тоді Toronto Trades вирішила провести страйковий з’їзд. Місцевим профспілкам дали наказ влаштувати голосування серед своїх членів щодо підтримки великого страйку.
Розуміючи ризик, серйозність ситуації, лідери Toronto Trades намагалися запобігти великому повстанню робітників. Колишній мер Торонто долучився до тижневого процесу посередництва між металургами та їхніми роботодавцями. Прем’єр-міністр Роберт Борден запросив сторони до Оттави на одноденну зустріч для пошуку методів врегулювання конфлікту.
Проте вжиті заходи не зупинили готовність людей до відстоювання власних робітничих прав. Президент Metal Trade Counci на великому мітингу в Queen’s Park заявив, що робітники готові страйкувати й ніщо їх не зупинить.
Все безрезультатно
Офіційно в Торонто страйк очолений працівниками металургійних підприємств розпочався 30 травня 1919 року. Тоді до них приєдналися 3000 теслярів та 2000 працівників швейної промисловості. Через кілька днів вийшли ще кілька профспілок від інших сфер промисловості. Загальна численність страйкарів складала 17 000 осіб. Проте більшість, наприклад, працівники залізниці, пакувальники продовжували працювати й не підтримували страйкарів.
Через 5 днів Metal Trades Council зрозуміла, що не варто ні на кого покладатися, бо люди згодні терпіти “нелюдські” умови праці. Вночі 30 травня 1919 року загальний страйк скасували. Працівники швейної промисловості наступного дня повернулися до роботи.
В лютому 1931 року в Торонто знову розпочався страйк кравчинь. Члени профспілки кравчинь ILGWU проголосували одностайно за проведення протесту. О 10:00 годині ранку вони припинили свою роботу. Першими на мітинг вийшли 15 жінок з швейної компанії Fox. Згодом до них приєдналися 30 осіб від Radio Dress Company, а потім 75 від Fullman Dress Company.
Кравчині вимагали підвищення зарплати на 15% і створення 44 годинного робочого тижня, але їх рішучість ні до чого не призвела. Пікетування тривало 70 дні, протягом яких десятки людей були заарештовані, інші зазнали нападів.