Якби ви прогулювалися кампусом Торонтського Університету в 1970-х чи 80-х роках, ви могли б подумати, що випадково потрапили на знімальний майданчик фільму про чарівників. Назустріч вам могла вийти фігура, ніби зіткана з вікторіанської епохи: величний чоловік у твідовому костюмі-трійці, з пишною, білосніжною бородою, що спадала на груди, і проникливим поглядом з-під кудлатих брів.
Це не був актор і не був святий Миколай. Це був Робертсон Девіс — “людина-оркестр” канадської культури: прозаїк, драматург, журналіст, професор і перший Магістр Мессі Коледжу. Для світу він — автор знаменитої “Дептфордської трилогії”. А для Торонто він став творцем унікальної міської легенди, перетворивши звичайний навчальний заклад на місце, сповнене таємниць, ритуалів та інтелектуальної магії. Влаштовуйтесь зручніше та читайте про цю колоритну та неординарну особистість на сторінках toronto1.one.
Хлопчик, який хотів бути актором (а став легендою)
Вільям Робертсон Девіс народився 13 серпня 1913 року в маленькому містечку Темсвіль, Онтаріо. Ця провінційна глушина згодом стане прототипом вигаданого Дептфорда — місця, де за буденними фасадами ховаються вбивства, святість і божевілля.
Його батько був сенатором і газетним магнатом, тож Робертсон ріс серед книг і друкарської фарби. Але його справжньою пристрастю був Театр. Його освіта була класичною та блискучою: коледж Верхньої Канади в Торонто, Університет Квінз, а згодом — престижний коледж Бейлліол в Оксфорді. Саме в Англії він занурився у світ театру, працюючи в знаменитому лондонському театрі “Олд Вік”. Там він зустрів свою майбутню дружину, австралійку Бренду Метьюз, і в 1940 році повернувся до Канади.
Протягом наступних двадцяти років Девіс став, за влучним висловом, “канадським культурним центром в одній особі”. Він працював редактором газети Peterborough Examiner, де під псевдонімом Семюел Марчбенкс (Samuel Marchbanks) писав дотепні та мудрі колонки, що здобули йому першу славу. Паралельно він створював п’єси та свої перші романи — “Салтертонську трилогію”. Він був одним із засновників знаменитого Стратфордського шекспірівського фестивалю, писав для газети Toronto Daily Star і невпинно виступав з лекціями, переконуючи канадців у важливості мистецтва.
Він чітко бачив свою місію. Девіс був переконаний, що Канада очікує від своїх письменників трьох речей: формування національного характеру, пильного захисту інтелектуальної свободи та моральної сили, і, найголовніше, правдивого зображення канадського життя.
Але справжнє перетворення Девіса на “Літературного Лева” відбулося, коли він переїхав до Торонто.
Коледж Мессі, або як створити традицію з нуля
У 1960-х роках в Торонтському Університеті вирішили збудувати новий коледж для аспірантів — Коледж Мессі (Massey College). Це мала бути елітна інституція на зразок оксфордських коледжів. Архітектор Рон Том створив неймовірну будівлю в стилі модернізму, яка водночас нагадувала середньовічну фортецю з цегли та бетону.
Але будівля — це лише стіни. Душу в неї вдихнув Робертсон Девіс, якого призначили її першим Магістром (Master).
Девіс підійшов до цього завдання як режисер до постановки п’єси. Він розумів: щоб нове місце стало культовим, йому потрібні стародавні традиції… навіть якщо їх доведеться вигадати сьогодні ввечері. Він запровадив носіння академічних мантій (gowns) під час вечері, встановив “High Table” (Високий стіл) для професорів та гостей, створив атмосферу закритого ордену, де інтелект цінувався понад усе.
Різдвяні історії про привидів
Найвідомішою традицією, яку започаткував Девіс, стали Gaudiest Night — щорічні різдвяні вечірки в коледжі. Кожного року Девіс писав та особисто читав нову “Історію про привидів” (Ghost Story). Це були не просто страшилки, а дотепні, іронічні та часто моторошні оповідки про академічне життя, де фігурували духи минулих професорів чи містичні події в бібліотеці. Студенти сиділи в напівтемряві Великої зали, слухаючи його розкотистий голос, і вірили, що магія існує. Пізніше ці історії були видані окремою книгою (“The High Spirits”), ставши класикою жанру.
Майстерня письменника: сніжка, що змінила все
Саме живучи та працюючи в Торонто, у своєму кабінеті в Мессі Коледжі, Девіс написав твір, який змінив канадську літературу назавжди — роман “П’ята фігура” (Fifth Business, 1970).
До цього канадська література вважалася “тихою” і нудною, зосередженою на виживанні в дикій природі. Девіс же показав, що в душі канадця живуть демони, архетипи Юнга та стародавні міфи.
Девіс був майстром складних, багатошарових сюжетів, але його творчий процес починався з чогось простого — образу чи ідеї, яка не давала йому спокою. Як розповідав Робертсон в одному з інтерв’ю, ідея його найвідомішого роману “П’ята фігура” переслідувала Його понад десять років у вигляді нав’язливого образу: двоє хлопчиків на засніженій сільській вулиці й сніжка, що летить у ціль. Ця сцена, що повторювалася в його уяві знову і знову, змусила письменника замислитися: що стоїть за цим вчинком? Які його наслідки? Щойно він почав шукати відповіді, як історія, за його словами, народилася майже миттєво.
Ця сніжка, кинута на початку століття в маленькому онтарійському містечку, розгортається в епічну історію, що охоплює десятиліття, континенти, війни, магію та пошуки святості. У цьому й полягав геній Девіса: він брав звичайне канадське життя і наповнював його міфологічним, майже оперним розмахом.
Він працював методично. За його власним зізнанням, він створював настільки детальні плани та робив так багато нотаток, що їхній обсяг іноді дорівнював або навіть перевищував обсяг майбутньої книги. Ця підготовка дозволяла йому потім писати швидко, вплітаючи у тканину роману складні психологічні та філософські ідеї.
Голос Канади на світовій арені
Здобувши славу, Девіс став культурним послом Канади, хоча й іронічно ставився до цього статусу. Він часто стикався зі зневажливим ставленням, особливо з боку британського істеблішменту, який все ще бачив у Канаді культурну колонію.
Він із гіркотою згадував рецензію в лондонській The Times, де його твір хвалили, однак починалась вона зі слів: “Говорити про хороший роман канадського письменника звучить як початок невдалого жарту”. “З такими друзями кому потрібні вороги?” — риторично запитував Девіс. Проте його талант, ерудиція та потужна проза врешті-решт пробили стіну скепсису. Його книги стали бестселерами по всьому світу.
Навіть вийшовши на пенсію, він не сповільнював темп, жартуючи, що став ще більш зайнятим. Його запрошували на лекції, фестивалі та телешоу. Він написав ще дві успішні трилогії — “Корнішську” та “Торонтську”. Він продовжував жити в Торонто, залишаючись його мудрим і часом буркотливим генієм-охоронцем.
Робертсон Девіс був майстром самопрезентації. Він знав, що публіка хоче бачити “Великого Письменника”, і він давав їм це. Він ніколи не з’являвся на публіці без ідеального костюма. Він говорив повними, літературними реченнями, які можна було одразу друкувати. Він був дотепним, іноді різким, але завжди чарівним.
У Торонто він став своєрідною пам’яткою. Студенти шепотілися, коли бачили, як він іде по Hoskin Avenue. Він був живим доказом того, що в Канаді можна бути інтелектуалом світового рівня, не виїжджаючи до Лондона чи Нью-Йорка.
Спадщина
Робертсон Девіс помер 2 грудня 1995 року в Торонто, залишивши по собі колосальний доробок: 12 романів, десятки п’єс, збірки есе та лекцій. Але його головна спадщина — це зміна культурної самосвідомості Канади.
Він довів, що канадське життя — це не лише “сніг і виживання”, а багатий матеріал для глибоких, універсальних історій про добро і зло, віру і сумніви, про таємничі нитки долі, що пов’язують людей. Він навчив канадців бачити магію у своїй буденності та пишатися власною інтелектуальною традицією.
Мессі Коледж досі живе за традиціями, які він заклав. Його портрет висить у Великій залі, і студенти досі розповідають легенди про те, що його дух іноді перевіряє, чи правильно розставлені книги в бібліотеці.
Робертсон Девіс був людиною, яка навчила Торонто вірити в казки для дорослих. Він показав, що навіть у сучасному мегаполісі є місце для таємниці, якщо ви знаєте, куди дивитися, адже, як він сам любив казати, очі бачать лише те, що розум готовий осягнути.
Тож якщо ви шукаєте душу літературного Торонто, прислухайтеся: можливо, у цегляних стінах Мессі Коледжу ви й досі почуєте розкотистий сміх його першого Магістра.